Це дійсно диво! Зворушлива історія бійця, який отримав важке поранення на Житомирщині

Війна смердить гаром і соляркою. Запах, який ніколи не забуде воїн 10 окремої гірсько-штурмової бригади Петро Яблінчук «Граніт». Три роки в АТО, тільки оклигав, і з 24 лютого знову на фронт. Складне поранення – дивом вцілів. Зараз лікується у Франківську. Злиться – хоче назад на передову. Каже, тепер війна геть інша, ніж була досі вісім років – страшніша.

«Я вже мав бути без ноги», – якось так дуже щиро одразу розказує Петро. Навіть усміхається. А тоді замовкає на кілька хвилин, дивиться кудись убік. Лице ніби темніє: «Лікар у Малині не вовтузився зі мною – лиш глянув на ногу і випалив: «Ампутувати». Як ампутувати? Дуже страшно таке почути. Сильна паніка. Через 10 хвилин прийшли військові медики і запевнили, що врятують ногу».

Але Петро вже нічого не чув – думав, кажуть так, аби заспокоїти. Зробили операцію. Прокинувся, дивиться – повністю накритий, ніг взагалі не відчуває. Зірвав покривало – думав, уже без ноги, а вона просто затерпнула. пише https://gk-press.if.ua

У Франківську були ще три операції. Робили пересадку шкіри, ногу поскладали по частинах. Філігранна робота.

Петрові скоро буде 27. Ще молодий, а стільки надивився. Три роки в гарячих точках зони АТО, поранення. Трохи оклигав і знову війна, але вже повномасштабна, ще одне поранення…

Уже місяць як у франківській лікарні. Медики говорять, не пустять додому ще стільки ж і навіть довше. Шкіра має прижитися. Майже весь час військовий мусить лежати. Щодня знеболювальні. Злиться, бо страшенно гризе сумління – хоче бути на передовій.

Вірить лише собі і Богові. Бог двічі виручав його на полі бою там, де без шансів. Перший раз у 2014-му. Без каски, без бронежилета сам у чистому полі. Навколо все гепало. Петро просто ліг і молився. Снаряд упав за 10 метрів, а зона його ураження 400-500 метрів. Вижив. А вдруге пофартило місяць тому на Житомирщині.

«10 березня поїхали на зачистку села, – розповідає вояка. – Мій танк підвів. Попалася старенька техніка: пройшла АТО, а нормально відремонтувати не встигли. Разом з двома іншими бійцями екіпажу лишилися посеред лісу чекати подальших команд. За дві години полагодили танк, але рухатися далі не можна – там уже зав’язався бій. Ні назад, ні вперед – в армії нічого не робиться без команди. Отак стояли годин вісім. Були готові до всього: артобстрілів, авіаудару, прямого контакту… І знаєте, то так здається, ніби ти готовий. Але ніколи точно не знаєш звідки і що прилетить. Ми розуміли, що рано чи пізно до нас таки прилетить».

І прилетіло. Його ногу проштрикнуло наскрізь. Аптечки не мали, хлопці лиш наклали турнікет. І фактично Петро мав просто стекти кров’ю та й по всьому, екіпаж був без зв’язку – ніхто би не приїхав його рятувати. Але звідкись взялися українські розвідники і забрали Яблінчука бусом до шпиталю.

«Їх узагалі там не мало бути, розумієте? Це диво», – каже танкіст.