“– Як ти там?– Живий. Нормально..” Чутлива сповідь військового із передової…
– Як ти там?
– Живий. Нормально.
Знали б ви скільки в цьому «нормально» несказанного. Не тому, що нам «важко» писати. Просто немає сенсу розповідати. Ті, хто тут, не зрозуміє тих, хто там. Без образ. Просто прийміть, як факт. Це ви прокидаєтесь о восьмій, у теплій хатинці, продираєте очі, ставите
чайник на газову плиту, сідаєте на дуже білий, чистий унітаз і дивитесь новини на мобільному. Гарячий душ, вівсянка, кава.
Для нас нормально вставати щодня о 4 ранку. Нам часто сняться наші діти і кохані. І так хочеться ще трошки побути з ними, хоч у ві сні потримати кохану за руку. Але обов”язок кличе. Ми приймаємо душ вологими серветками. Якщо пощастить, крижаною водою вмиваємося. Жуємо галети, п‘ємо мовчки каву і збираємося на «роботу». В туалеті новин з мобільного особливо не почитаєш – мінус 15. За ніч вологі серветки в дощатому вотерклозеті змерзаються у цеглину. Не пошикуєш.
Це для вас «робота» – нескінченні кавабрейки, графіки продажів, проекти, зустрічі з клієнтами, дедлайни, тепле крісло і офісні сварки,
очікування зарплати і планування, на що ж її витратити.
Для нас «робота» це цілий день під обстрілами на шаленому холоді. На пронизливому кінжальному вітрі. Ховаючись від стальних дощів градів,
снарядів, мін і куль. Іноді по коліно у багнюці. Жирній, чорній донбаській жижі. Все одно, яка погода і що там сказав Гідромецентр. Просто треба виконати бойову задачу.
Все інше – дрібниці. Немає поганої погоди, є погана екіпіровка, жартома кажемо ми, кілограмами струшуючи бруд зі своїх чобіт. Вас забембала
рутина: пробки на дорогах, штовханина в метро, немає світла, суп скис у холодильнику, ціни на яйця знову стрибнули, з дружиною посварилися. Повітряна тривога. «Довбана рсня» чується звідусіль. Знову треба в «укриття».
В нас не вмикається повітряна тривога. Небезпека всюди: мінні поля, обстріли, ДРГ. Тут не їздять на роботу. Тут проскакують. Пробки лише
на блокпостах. Мерзлий тушняк на обід. Гаряча філіжанка кави – як подарунок долі. Кожен з нас не знає, що на нас чекає наступної години.
Шлях самурая є одержимість смертю, каже Бусідо. Але не сьогодні. Ми живі і несемо смерть ворогам.
Для нас «нормально» – це повернутись вцілілими на базу. Посьорбати гарячого супу, завалитись у спальник і відписати близьким «Живий. В Viktoria мене все нормально. Ми ніколи не напишемо вам «Втомився. Все задовбало».
Ми пишемо «Живий. Все нормально». І дай вам Бог ніколи не дізнатися, що за цим словом стоїть.Джерело
