Врятував на фронті більше 300 бійців: Хірургові Олександрові оперувати доводилося в машині, а проводити обхід в окопах…

Стерильні умови операційної, вимиті до блиску руки, інструменти та медичні препарати – такі сни він бачив на фронті. А зараз, удома, йому сняться окопи та дві баклажки води, які треба поділити на всю бригаду. А ще тут, у цій мирній обстановці, його лякає тиша. Адже на фронті за тишею, швидше за все, підуть гуркіт гранати, що розірвалася, або несподівана кулеметна черга… Тут все по-іншому, і тепер треба вчитися жити заново. Адже за якихось 200 кілометрів звідси руйнуються будинки та людські життя…

Олександр Зеленюк, хірург Інституту гастроентерології, провів у АТО рік. Про свої військові будні він розповів кореспондентові «Зорі».

Хірург Олександр Зеленюк: Оперувати доводилося в машині, а проводити обхід в окопах.

Бувало, що лінії фронту не існувало
Минулої весни молодий хірург-аспірант Олександр Зеленюк відбув на військові збори. У цей же час було підписано указ про часткову мобілізацію, яка торкнулася і його. Залишився у 25-й повітрянодесантній бригаді, де вже за час зборів прикипів душею до всіх хлопців.

— Саме тоді я зрозумів, що маю служити. Є у десантників добрий девіз «Хто, якщо не ми!», — згадує Олександр. — І з чистою совістю пішов служити Батьківщині. Тоді ми ще не знали про АТО.

Було у Зеленюка три ротації. Служив військовим хірургом. Вперше їх закинули у Слов’янськ та Червоний Лиман, там із колегою обслуговували близько 150 осіб. Далі штурм Дебальцеве: кількість особового складу тоді збільшилася, цифра перевалила за 200, щоправда і лікарів побільшало. Після цього у складі 25-ї бригади потрапили до оточення під Шахтарськом, успішно витримали шість днів артобстрілу.

Крайня ротація – під Авдіївкою. Удвох із колегою-анестезіологом обслуговували 400 з невеликим чоловіком. Це батальйон та штурмова група, а також 93-та бригада в Авдіївці. До них по допомогу зверталися й місцеві жителі, бо лікарня не функціонувала — там не було світла та води.

— Важко воювати, коли нема чіткої лінії фронту. Ти начебто перебуваєш у тилу, але тут же можуть з’явитися ворожі війська та почати обстріл. Я це добре відчув, коли ми були в оточенні під Шахтарськом, — ділиться Олександр. — Там взагалі не існувало лінії фронту, 25-та бригада взяла штурмом Дебальцеве, після чого вирушила виконувати наступне завдання — зайняти висотку між Шахтарськом та Торезом, там ми потрапили до оточення.

Як це сталося, досі не може зрозуміти. Шість днів автоперев’язувальна з 40 літрами кисню знаходилася між бензовозом та штабною машиною, тобто жили на пороховій бочці у прямому розумінні цього слова. Багато медпрацівників було поранено. А ось стрілець-санітар Андрій Литвиненко загинув — він тягнув на собі бійця, і куля потрапила в лопатку до серця…

Інформаційна блокада
— Ми з подивом виявили, що на території, підконтрольній ДНР та ЛНР, зовсім відсутні українські теле- та радіоканали, — продовжує свою розповідь Олександр Зеленюк. — Україна програла інформаційну війну, яку Росія почала вести задовго до конфлікту. Місцеві жителі розповідали, що кілька років тому, коли всі масово переходили на кабельне телебачення, між жителями східних регіонів був нерівнозначний вибір: підключити українські канали за гроші або ж росіяни безкоштовно. Вибір людей очевидний. Тому мало хто з них має хоч якусь інформацію про Україну. Та ми й самі, коли були на блокпосту у Слов’янську, знайшли українське — краматорський радіоканал. Але він виявився повністю проросійським, ми називали його Сепар FM.

Бойові будні військового хірурга
Бути хірургом у мирному житті, де на тебе чекає стерильна операційна, необхідні ліки та освітлення, — це одне. Але коли оперуєш у машині, де ледве вистачає води, щоб перекип’ятити інструменти, а потім проводиш обхід прямо в окопах — це вже зовсім інша реальність.

— В АТО я був начальником операційно-перев’язувального відділення медичної роти 25 бригади, — розповідає Олександр. — Моя основна функція полягала у наданні хірургічної допомоги пораненим та хворим. Причому як на полі бою, так і поза ним. Хоча в тих умовах лікар мало чим відрізняється від простого солдата: там немає білих халатів або червоних хрестів на головних уборах, медик на війні – це головна мета. До категорії особливого ризику також потрапляють кулеметники та снайпера, яких намагаються вивести з ладу насамперед.

Робоче місце хірурга в польових умовах, за розповідями Олександра, виглядає так: невелика автоперев’язувальна — машина, на основі «Газ-66», усередині якої є операційний стіл, два операційні софіти, рукомийник, генератор. Працюють два лікарі. Пропускна здатність автоперев’язувальної 50-60 поранених на день. Це – середня цифра. Бувало і більше, і менше.

Живуть лікарі в наметі-автоперев’язувальному. Це такий собі «будиночок», який на дугах кріпиться до машин швидкої допомоги. Але це небезпечно, бо перебиралися в окопи, а коли окопи переповнювалися пораненими солдатами, мешкали під машиною.

— Специфіка служби медпрацівника така: якщо є робота, ми розташовуємось усередині нашої маленької мобільної операційної, так було в Авдіївці, — згадує хірург Зеленюк. — Наша група пішла на штурм, а ми знаходилися за два кілометри від лінії фронту, тобто до нас долітали снаряди та кулі, але, проте, ми були хоч у якомусь укритті. За потреби я знаходився безпосередньо на полі бою. Якщо ранять бійця поруч зі мною, а таке траплялося неодноразово, я, не дивлячись ні на що, надаю йому посильну допомогу на місці. Після чого, якщо є можливість, бійця евакуювали, якщо ні, а таке трапляється частіше, він залишається у похідній клініці — просто в окопах. Там проводиться обхід, ставлять крапельниці. За час моєї служби вдалося врятувати близько 300 поранених. На жаль 124 бійці було вб*то.

До мирного життя повернення непросте
— В одному з боїв біля мене розірвалася граната, одержав контузію. 16 березня, за рік після початку служби, я демобілізувався. І туди більше не збираюся, – каже Олександр. — Поки я віддавав борг Батьківщині, життя пішло вперед, воно дуже змінилося. Тому зараз її треба наздоганяти, планувати нові цілі та крокувати до них.

Після того, як постійно перебуваєш у гуркоті та димі, тебе лякає тиша — нервово чекаєш на черговий вибух. Ти не розумієш, як люди можуть посміхатися і радіти життю, коли за якихось 200 кілометрів звідси, це життя нічого не варте. Тобі здається абсурдом ситуація, коли з крана тече так багато води, коли хтось ділить останні її краплі. Повертатись у цей світ дуже важко, має пройти час — для когось місяць, комусь, мабуть, не вистачить і року.

— Я зрозумів, що хочу дитину, хочу закінчити дисертацію, повернутись на роботу до інституту гастроентерології, де збереглося моє робоче місце. А ще хочу допомагати людям. Ми зі знайомими хлопцями, які, як і я, нещодавно демобілізувалися, хочемо створити громадську організацію, яка захищатиме наші права та допомагатиме у реабілітації після бойових дій. Також плануємо проводити курси для тих, хто хоче їхати в зону АТО.Джерело